МАТРИЦЯ БОЖЕВІЛЬНІ
Сучасна українська література переживає не найкращі часи, проте жага до творчості надихає митців до нових звершень на складній ниві письменництва. І ось я тримаю в руках новий роман журналіста і письменника Анатолія Власюка «Втікачі». Відразу зауважу, що цю книжку вартує перевидати і перекласти бодай англійською для того, щоб вона стала настільною для всіх українських і багатьох світових можновладців, оскільки є гострющим скальпелем, що відкриває нам жахну правду нашого життя, вдало замасковану й приховану недоречним гримом суцільного щоденного патякання на найвищому рівні про все на світі, та тільки не про нагальні проблеми самих людей. Цей твір я б назвав філософсько-алегоричним. Оскільки ми знаємо реальних прототипів персонажів, проте алегоричним є само місце дії роману. Зараз про це та інше детально.
Роман «Втікачі» переносить нас у реалії психіатричної лікарні невеличкого міста. Власне повсякденне життя божевільні нагадує не тільки реалії українського політикуму та нашої стражденної сучасної літератури, а й у певному сенсі матрицю недавньої нам України, у яку, на мою думку, на превеликий жаль, на повну силу не змогла вдихнути нові віяння Революція Гідності. Проте вважатимемо, що це ніби такий собі історично-психологічний підручник нашого непростого сьогодення і звернемося до основних героїв твору.
Ось, наприклад, – головний лікар (на початку) Віктор Андрійович та директор закладу Юлія Володимирівна. Уже здогадуєтеся? Далі ми бачимо вертикаль влади у вигляді медсестричок, санітарів і нібито пацієнтів – на всіх етапах, хоч якими методами і моральними цінностями керуються герої, – вони однаково беруть гроші, і однаково – добровільно чи ні – беруть участь в закулісних іграх (навіть, точніше сказати, ігрищах), послуговуючись чи то інтересами пацієнтів, чи то власними. Власне, мабуть, у цьому і є основна пастка для тих, хто уособлює, скажемо так, – позитивні сили – вони просто грають за тими самим правилами, на тому самому полі, що і всі ті можновладці, що були до них.
Письменник пише з великою увагою до психологічного аналізу та рефлексій, таким чином з умінням справжнього віртуоза жваво відгукуючись на актуальні події та явища нашого життя. Якщо звернутися до внутрішньої структури роману, то вона теж у дечому дуже цікава і оригінальна – це немовби переплетення текстів із підручників психіатрії, внутрішніх переживань героїв і власне тієї частини роману, що стосується розвитку подій. Адже твір більше насичений подіями в першій третині книжки, далі все переходить у переплетення внутрішнього світу героїв та майже містичних практик, пов’язаних із спецвідділом лікарні (на цій ділянці автор не зміг або не побажав зберегти динаміку, що викликало в мене певний дискомфорт). Тут іще більше проявляється зв’язок із українською політичною реальністю – зі сходженням на трон Віктора Федоровича, (хоча, переконаний, головне не зійти на такий трон, а все-таки втриматися на ньому). Тут уже автор не ховає карти, усе стає ще більш відкритим – і роман поступово йде до розв’язки. Звісно, я не буду відкривати основні перипетії, оскільки в книжці є досить багато постатей, таких, наприклад, як хворий Сергійко або санітар Василь, які теж, із перемінним успіхом, виступають за право стати вільними від цієї, на перший погляд, оманливо-комфортної атмосфери, – намагаючись із неї нарешті вирватися, утекти, стати ВТІКАЧАМИ. І як тут не згадати вже не втікачів-героїв цього роману, а тих громадян України, які вимушені були виїхати, тобто ВТЕКТИ у результаті збройного конфлікту на Сході і Півдні України, хтось ВТІКАЄ від економічних негараздів в ілюзорний світ… У дечому втікачем є й один із пацієнтів «жовтого дому», як колись наші пращури називали божевільню, Степан Аркадійович – він є ніби частиною інтелігенції, що хоче донести своє бачення світу владі, проте його вислуховують лише, так би мовити, «для годиться». І менш за все переймаються роздумами ті, хто біля керма – чи то за гарні наміри, чи то за кар’єрні інтереси – вони мріють зберегти статус-кво і пацієнтів, і лікарні.
Особливо знаменно, що «зовнішній» світ поза межами лікарні має більш схематичний вигляд, проте не менш цікавий. Він зокрема просто виступає ніби єдиним цілим зі світом божевільні, тому що такий самий жорстокий, і лише іноді в ньому знаходяться крихти справжньої ніжності та любові.
За що я власне найбільше ціную прозу Анатолія Власюка? За щирість і правду. За ту правду, яку багато хто з нас ні чути, ні помічати не хоче. Цей письменник має чітку і яскраво виражену громадянську позицію, він як митець не пристосовується до будь-якої влади…
А ще про цю книжку не напишуть «модні» «критики» і люди, які є нібито дотичними до літературного процесу і чомусь вважають себе саме «рецензентами», тому що створили для себе інший, ілюзорний світ, де їм комфортно і затишно, і мають неабиякий жах його зненацька втратити, якщо писатимуть щось поза не «розкрученими» іменами…
Узагалі, коли говорити про аналогії у світовій культурі, то із твором Анатолія Власюка можна порівняти фільм чесько-американського кінорежисера Мілоша Формана «Політ над гніздом зозулі» (1975) за однойменним романом Кена Кізі, де теж у моделі психіатричної лікарні рецензенти і дослідники вбачають модель держави. Проте, усе-таки «Втікачі» йдуть своїм більш прямолінійним шляхом, тут аналогії вже повністю прямі, маски знято – і, звісна річ, автору вдалося вловити саме специфічні риси українських реалій, що робить книжку дійсно самобутньою.
Але для всіх і всім – за все в цьому житті, яке для одних є святом, а для інших – драмою і безглуздям, – доводиться платити. Ось у цьому й полягає основна інтрига – для кого втеча буде вдалою, і хто залишиться біля стерна влади? Читайте і насолоджуйтесь!
Анатолій Власюк народився на Львівщині 10 липня 1960 року. Закінчив Бориславську середню школу №1 та філологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. Івана Франка. Працював учителем у сільській школі. З 1992 року видає приватну газету «Тустань». Автор декількох романів, поетичної збірки, низки повістей і оповідань, активний політичний блогер порталу «Обозреватель».
Андрій Недзельницький, фотомитець, м. Київ.